100-річчя Першого зимового походу Армії УНР

Перший Зимовий похід 1919–1920 рр. – рейд військових з'єднань Армії Української Народної Республіки по тилах радянських і білогвардійських військ. У листопаді 1919 р. знекровлена попередніми боями та пошестю тифу (залишилося 8–10 тис. вояків) Армія УНР виявилася затиснутою у «трикутнику смерті» у районі Старокостянтинова. На півдні та сході України діяла Добровольча армія, на заході – польська армія, на півночі – Червона армія. Під тиском переважаючих сил противника Армія УНР змушена була відійти на північ, під її контролем залишалася невелика територія в районі м. Любар Волинської губернії.
У таких умовах продовжувати боротьбу регулярними військ. силами було неможливо. 4–6 грудня 1919 р. в Новій Чорториї відбулася нарада представників уряду та вищого командування армії за участю С.Петлюри, В.Тютюнника, Ю.Тютюнника, М.Омеляновича-Павленка, Є.Коновальця та ін. Вона ухвалила ліквідувати регулярний фронт, вийти у ворожий тил і розпочати партизанську війну разом із повстанськими загонами. Уряд прийняв рішення про від'їзд С.Петлюри до Варшави.
Перший зимовий похід розпочався 6 грудня 1919 р. Боєздатні частини були зведені в 4 групи: Запорізьку (команд. – генерал-хорунжий М.Омелянович-Павленко, згодом – полк. А.Гулий-Гуленко), Київську (команд. – полк. Ю.Тютюнник), Волинську (команд. – полк. О.Загродський) та 3-ю стрілецьку дивізію зі Спільною юнацькою школою (команд. – полк. В.Трутенко). Командуючий армією – генерал-хорунжий М.Омелянович-Павленко Загальна чисельність армії становила близько 10 тис. вояків (з них боєздатних 3–3,5 тис.) при 2 тис. шабель та 12 гарматах. Січові стрільці під командою Є.Коновальця відмовилися брати участь у рейді, оскільки не бачили сенсу в партизанських діях.
У грудні 1919 – березні 1920 рр. українські війська, у тяжких боях знищуючи ворожі гарнізони й окремі військ. формування білогвардійців та червоних, пройшли по Єлизаветградщині, форсували Дніпро, зайняли Умань, Черкаси, Канів, Смілу та інші населені пункти. Під час походу командування підтримувало постійний зв'язок з урядом і С.Петлюрою. У квітні 1920 р. за наказом Головного отамана Армії УНР С.Петлюри війська почали пробиватися на захід, щоб об'єднатися з українськими частинами на польсько-радянському фронті. 6 травня 1920 р. у районі Ямполя відбулося з'єднання частин Армії УНР. За 180 днів Зимового походу армія пройшла 2500 км, захопила значні трофеї та полонених. Перший зимовий похід сприяв поширенню селянських повстань в Україні, показав силу духу і жертовність вояків Армії УНР в боротьбі за державність.

Під час Першого зимового походу командувачем Армії УНР був Михайло Омелянович-Павленко. Цей нащадок задунайських козаків і грузинських князів народився 140 років тому, 20 грудня 1879 року, у м. Тифліс (нині – Тбілісі). Від народження Михайло мав прізвище Павленко. Однак він дуже пишався своїм козацьким походженням і домігся офіційної зміни прізвища на Омелянович-Павленко, щоб підкреслити своє козацьке коріння.
Михайло Омелянович-Павленко здобув військову освіту в Сибірському кадетському корпусі (Омськ), Павлівському військовому училищі (Санкт-Петербург). Він мав великий військовий досвід – юнаком брав участь у російсько-японській війні 1904-1905 рр., потім воював на полях Першої світової війни у складі лейб-гвардії Волинського полку.
14 листопада 1914 року (за новим стилем) дістав тяжке поранення в праве плече, внаслідок якого рука практично перестала діяти.
Коли розпочалася Українська революція 1917-1921 рр., Михайло Омелянович-Павленко займав посаду начальника 2-ї Одеської школи підготовки прапорщиків піхоти. Був призначений Тимчасовим урядом на посаду начальника гарнізону Катеринослава (нині Дніпро). Дізнавшись про прийняття Центральною Радою Третього Універсалу, 22 листопада 1917 року організував і очолив військовий парад українських частин на честь проголошення Української Народної Республіки. Цим кроком було заманіфестовано приєднання Катеринославщини до УНР.
Далі була служба українським комісаром Одеського військового округу, командиром 11-ї дивізії 6-го Полтавського корпусу Армії Української Держави. В період Гетьманату Омелянович-Павленко став генералом – наказ про присвоєння йому рангу генерального хорунжого вийшов 7 жовтня 1918 року.
Невдовзі після того спалахнуло антигетьманське повстання під проводом Директорії. Але М. Омелянович-Павленко вважав: «Я ніколи не бачив спасіння у розбраті». Тому він прийняв запрошення уряду Західно-Української Народної Республіки стати начальним вождем (головнокомандувачем) Галицької армії.
На початку 1919 рр. М. Омелянович-Павленко керував кількома наступами на Львів, зокрема Вовчухівською операцією, розробив план знаменитої Чортківської офензиви (наступу). Але втілити цей план у життя і розвинути його випало вже наступному начальному вождеві Галицької армії – Олександру Грекову.
Михайло Омелянович-Павленко повернувся до Наддніпрянщини. В осінніх боях 1919-го проти російських білогвардійців він командував Запорізькою групою – одним із найпотужніших українських з’єднань, завдавши противникові відчутних втрат під Кодимою, Вапняркою, Крижополем. Однак катастрофічна матеріальна незабезпеченість та епідемія тифу практично позбавили українське військо боєздатності. У критичній ситуації Головний Отаман Симон Петлюра призначив М. Омеляновича-Павленка командувачем Дієвої Армії УНР, що вирушила в героїчний партизанський рейд – Перший Зимовий похід.
З-поміж найбільших успіхів М. Омеляновича-Павленка цього періоду варто відзначити переможний бій за Умань 19 березня 1920 року. Як згадував учасник походу Олександр Доценко, місто було визволене «при радісних настроях населення, а взятий у полон большевицький оркестр безперервно грав гімн: “Ще не вмерла Україна”».
Після успішного завершення походу, М. Омелянович-Павленко залишався командувачем Дієвої Армії УНР до 11 травня 1920 р. (пішов з посади через незадоволення втручанням С. Петлюри у військові справи).
Останні роки життя М. Омелянович-Павленко прожив в еміграції –у Чехо-Словаччині, Німеччині, Франції, де писав спогади і військово-теоретичні посібники.

Мовою документів
Зі «Спогадів командарма» керівника Першого Зимового походу М. Омеляновича-Павленка:
«Марш цей можна ілюструвати багатьма цікавими прикладами, коли дотепність, відвага, бистра орієнтовка виводили частини з прикрої, а дуже часто й важкої ситуації.
Були випадки, коли наша колона входила в один бік села, а з протилежного виходили денікінці й навпаки: обозам в цих випадках приходилося відігравати роль першої допомоги тильній охороні.
…На нараді командирів у с. Гусівка (поблизу Єлисаветграда) було вирішено: а) по змозі і надалі уникати сутичок з червоними військами; б) по змозі і надалі продовжувати марш одною групою, і тільки коли того вимагатимуть обставини, продовжувати операції невеликими групами; в) з огляду на відірваність від уряду, армія мала взяти на себе ще й нове завдання — підтримувати в народних масах віру в нашу справу і задля цього намагатися в дальших своїх акціях охопити, можливо більший район».
«У холодні, брудні зимові дні операція наша розвинулася математично точно. Появлення наших колон у районі розпологу галичан було для них повною несподіванкою, і перш, ніж вони змогли в цьому зорієнтуватися, колони вже обминули їх…
10 грудня о 23 годині вибухи на півдні й на півночі свідчили про роботу кінноти Київців та Волинців; через непролазне болото, в цілковиту темряву колони наші посувалися зі скорістю доброго маршу при нормальних умовинах такими манівцями, де й удень можна було цілком заблудитися.
Через с. Черепашинці (10 верстов на північ від Калинівки) шлях проходив через страшне болото. 3-я стрілецька дивізія ледве з нього вибралася; всі тяжкі вози довелося залишити; 2 гарматі (полковник Чижевський) і 2 кулемети також прийшлося покинути й використати коней від них, щоб витягти другі дві гарматі
12 грудня вранці обидві залізниці були вже позаду.
Київцям, що йшли в південній колоні разом із полком Чорних Запорожців, вдалося на стації Гулівці захопити два потяги дивізійної інтендантури добровольців і трохи вдягнутися; при цій зустрічі з салдатами Добровольчої армії було чимало цікавих епізодів.
11 грудня вранці вся Вінниця, за винятком команди У.Г.А., була в турботі, бо такого вчинку збоку Українців-Наддніпрянців ніхто з ворожого стану не сподівався.
Командування Добровольчої армії, щоб відновити ситуацію, хотіло з Вінниці вислати бронепотяги, але ж, через заходи Галицького Командування, бронепотяги в своїй акції спізнилися»